Література, театр і музичне мистецтво

 

Підручник з Історії України. 9 клас. Власов - Нова програма

§ 34. Література, театр і музичне мистецтво

Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XXст.

1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами. Як і в літературі інших європейських країн, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби.

Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність України.

Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей.

Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок (1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський (1833—1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827—1893). Вдало поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888).

Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838—1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, утікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю та болем за рідний народ розкрито бідність й обмеженість сільського життя.

Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» написав Панас Мирний (1849—1920).

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належить цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші.

Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися модерністські течії. Популярним став жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. в статті в «Літературно-науковому віснику» пропонував повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза», які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя й розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом та психоаналізом.

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880—1951). Напередодні та в період революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації.

Пошук нових засобів був характерний для творчості Михайла Коцюбинського (1864—1913). У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» тощо.

Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки (1871 — 1913). Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня».

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878—1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.

Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став Василь Стефаник (1871—1936). У своїх творах він зображував трагічні картини злиденного життя західноукраїнського селянства.

До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість найвідомішої письменниці Буковини Ольги Кобилянської (1863—1942) «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила думки й почуття дрібних селян-власників, їхнє прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

2. ТЕАТР. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси користувалися значною популярністю на сценах російських театрів.

У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського життя.

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу «Театр корифеїв». Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська трупа Михайла Старицького, який і очолив «Театр корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші.

Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор на десять років заборонив гастролі трупи М. Кропивницького в Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській губерніях.

ЦІКАВІ ФАКТИ

М. Кропивницький написав понад 40 оригінальних або перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких відтворював побут українських земель та їх залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу, він створював надзвичайно живі й дотепні сцени із життя простих людей.

Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було неможливо. У 80—90-ті рр. XIX ст. діяло близько 30 невеликих труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий театр.

На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель, як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобілевичами (П. Саксаганським, І. Карпенко-Карим та М. Садовським). Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури.

На початку XX ст. на українських землях діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.

На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в 1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька.

У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р. С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які були не тільки провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, В. Шекспіра та інших.

3. МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ. Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори відомих українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку — «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля».

ЦІКАВІ ФАКТИ

Всесвітнього визнання набув талант вихованки Львівської консерваторії співачки Соломії Крушельницької. Вона виступала з концертами в багатьох країнах Європи, Америки та Африки. Артистка співала на сценах Петербурга, Одеси, однак через заборону царської влади жодного разу не виступала в Києві.

Семен Гулак-Артемовський

Микола Лисенко

Михайло Вербицький

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок перелічених вище  діячів в історію України.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Творчість Михайла Вербицького (1815—1870) мала велике значення для становлення національної самосвідомості населення західноукраїнських земель. Покладений ним на музику «Заповіт» Т. Шевченка здобув велику популярність у Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України...» стала українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном України.

Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом входження народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до професійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво.

Основоположником української класичної музики був Микола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т. Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном.

Значення М. Лисенка для української музичної культури є величезним, як і його творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку (навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів увести в сучасну йому музику величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати період розвитку вітчизняної музики. М. Лисенко сформував і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти на українських землях.

У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер...»), створений композитором на слова І. Франка.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Видатним композитором та музичним діячем був Анатоль Вахнянин, який організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича.

На західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.

Висновки

• Друга половина XIX — початок XX ст. були складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі й за відсутності підтримки з боку держави, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях.

• Відбулося становлення національної літератури, театру та класичної музики на українських землях. Наприкінці XIX ст. вже було неможливо заперечувати існування національної української культури.