Соціально-економічне становище України. Угода про асоціацію України та ЄС.
Угода про асоціацію в датах https://www.youtube.com/watch?v=jZzsHyCOYis
Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Власов
§ 28. Суспільно-політичне і соціально-економічне становище України в умовах «гібридної війни». Релігійне життя
Зміст та правова природа Угоди про асоціацію https://www.youtube.com/watch?v=W0OmSLJlEbA
Література, театр і музичне мистецтво
Підручник з Історії України. 9 клас. Власов - Нова програма
§ 34. Література, театр і музичне мистецтво
Українська література, театр, музика в другій половині XIX — на початку XXст.
1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем
реалізму. Останній передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя,
обґрунтування дій і почуттів персонажів психологічними й соціальними умовами.
Як і в літературі інших європейських країн, в українській літературі зародки
реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й
сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості
письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому
були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і
людей козацької доби.
Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої
половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського
народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу
за державну незалежність України.
Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка
(Марія Вілінська-Маркович) (1834—1907). Вона продовжила тему творчості Т.
Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина»,
«Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях
для дітей.
Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок
(1828—1911). Народницько-просвітницьку ідеологію сповідував Степан Руданський
(1833—1873). Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися
національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда
Глібова (1827—1893). Вдало поєднав вплив західноєвропейської поезії з
буковинським фольклором Юрій Федькович (1834—1888).
Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький
(1838—1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, утікача
від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю та болем за рідний народ
розкрито бідність й обмеженість сільського життя.
Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» написав Панас Мирний (1849—1920).
Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника
Івана Франка (1856—1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство
жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І.
Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму
письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові
твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка
стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належить цикл
«Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та
інші.
Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів.
Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися
модерністські течії. Популярним став жанр новели (короткого оповідання). Першим
до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний,
який у 1901 р. в статті в «Літературно-науковому віснику» пропонував
повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити
літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода
муза», які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й
закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку
літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал
українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.
Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа»
української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина).
Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис
народного життя й розповідь від першої особи з новими здобутками європейського
модернізму — символізмом та психоаналізом.
Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського
суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880—1951). Напередодні та в
період революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота»,
«Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок,
робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації.
Пошук нових засобів був характерний для творчості Михайла Коцюбинського
(1864—1913). У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села
напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник
відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин
він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» тощо.
Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки (1871 — 1913). Написані
нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми
відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо.
Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і
мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова
пісня».
Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878—1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.
Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став Василь Стефаник
(1871—1936). У своїх творах він зображував трагічні картини злиденного життя
західноукраїнського селянства.
До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість
найвідомішої письменниці Буковини Ольги Кобилянської (1863—1942) «Земля». У ній
вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила думки й почуття дрібних
селян-власників, їхнє прагнення мати свою землю. Проблемам жіночої долі у складних
життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» і «Людина».
Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «В неділю рано зілля
копала», написана за мотивами народної пісні.
2. ТЕАТР. Незважаючи на урядові переслідування українства, у другій половині
XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські
п’єси користувалися значною популярністю на сценах російських театрів.
У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону
українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і
відродженню українського театру. Проте цей дозвіл супроводжувався всілякими
обмеженнями. Так, зокрема, заборонялося ставити п’єси на історичну й соціальну
тематику, перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з
українськими п’єсами ставити ще й російські з такою самою кількістю акторів. Ці
заборони негативно позначалися на тематиці українських вистав, які обмежувалися
висвітленням селянського життя.
Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього,
професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських
колективів, що діяли в 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. під керівництвом Марка
Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу
«Театр корифеїв». Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького
приєдналася аматорська трупа Михайла Старицького, який і очолив «Театр
корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були
Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський,
Марія Заньковецька та інші.
Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя українського
театру було складним. У 1883 р. київський генерал-губернатор на десять років
заборонив гастролі трупи М. Кропивницького в Київській, Чернігівській,
Полтавській, Волинській та Подільській губерніях.
ЦІКАВІ ФАКТИ
М. Кропивницький написав понад 40 оригінальних або перероблених з інших
творів театральних п'єс, у яких відтворював побут українських земель та їх
залежне становище. Тонко відчуваючи народну душу, він створював надзвичайно
живі й дотепні сцени із життя простих людей.
Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва вже було
неможливо. У 80—90-ті рр. XIX ст. діяло близько 30 невеликих труп, які ставили
українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано перший постійно діючий
театр.
На початку XX ст. провідне місце в театральному житті українських земель,
як і раніше, посідали трупи, очолювані братами Тобілевичами (П. Саксаганським,
І. Карпенко-Карим та М. Садовським). Найвищого піднесення трупа П.
Саксаганського — І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї
входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька
та інші. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.
У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний
театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією
театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності
української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків
тогочасної української культури.
На початку XX ст. на українських землях діяли також інші театральні трупи:
Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського
(1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). Серед російських театральних
колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.
На західноукраїнських землях український професійний театр було засновано в
1864 р. актором і режисером О. Бачинським при культурно-освітньому товаристві
«Руська бесіда». У 70-ті рр. XIX ст. театральні діячі з Наддніпрянської
України, зокрема М. Кропивницький, надали йому значну допомогу. У 1905—1906 рр.
цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька.
У 1869 р. виникли аматорські театральні гуртки при чернівецькій «Руській
бесіді». Значному піднесенню театрального мистецтва сприяло створене в 1884 р.
С. Воробкевичем «Руське літературно-драматичне товариство».
Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М.
Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які були не тільки
провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними
драматургами. Однак поступово збільшувалася кількість творів інших українських
авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та
західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А.
Чехова, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, В. Шекспіра та інших.
3. МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ. Розвиток літератури й театру в
другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної
класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську
оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори відомих
українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його
п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї
музичну вставку — «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та
сива зозуля».
ЦІКАВІ ФАКТИ
Всесвітнього визнання набув талант вихованки Львівської консерваторії
співачки Соломії Крушельницької. Вона виступала з концертами в багатьох країнах
Європи, Америки та Африки. Артистка співала на сценах Петербурга, Одеси, однак
через заборону царської влади жодного разу не виступала в Києві.
Семен Гулак-Артемовський
Микола Лисенко
Михайло Вербицький
Визначте коротко (одним-двома реченнями)
внесок перелічених вище діячів в історію України.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Творчість Михайла Вербицького (1815—1870) мала велике значення для
становлення національної самосвідомості населення західноукраїнських земель.
Покладений ним на музику «Заповіт» Т. Шевченка здобув велику популярність у
Галичині. А музика до вірша П. Чубинського «Ще не вмерла України...» стала
українським національним, а з 1992 р. — Державним гімном України.
Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом входження народної
пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної
музики, а піднесення її до професійного рівня, перетворення пісні на сучасний у
європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну
музику мало хорове мистецтво.
Основоположником української класичної музики був
Микола Лисенко, який написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена»,
«Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для
дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному
етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із
«Кобзаря» Т. Шевченка. Створений М. Лисенком варіант «Заповіту» Т.
Шевченка ми співаємо й досі, а «Молитва за Україну» стала духовним гімном.
Значення М. Лисенка для української музичної культури є
величезним, як і його творчий доробок. Маючи блискучу професійну підготовку
(навчався в Лейпцигу та Петербурзі), він зумів увести в сучасну йому музику
величезний етнографічний матеріал. Своєю творчістю він уперше спробував
підсумувати період розвитку вітчизняної музики. М. Лисенко сформував
і збагатив майже всі наявні в українській музиці творчі жанри. Своїми
теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув
вітчизняну науку про народну музичну творчість, а педагогічною діяльністю
заклав підвалини вищої спеціалізованої музичної освіти на українських землях.
У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською
громадськістю на святкування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що
виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків,
режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу
М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба»
композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української
громадськості набув музичний твір «Гімн» («Вічний революціонер...»),
створений композитором на слова І. Франка.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Видатним композитором та музичним діячем був Анатоль Вахнянин, який
організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім.
М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав
оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.
Композитор М. Леонтович створив оригінальні композиції на основі народних
пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К.
Стеценко. Монументальна симфонія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка
належить до творчості західноукраїнського композитора С. Людкевича.
На західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М.
Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.
Висновки
• Друга половина XIX — початок XX ст. були складним і суперечливим періодом
у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі й за відсутності
підтримки з боку держави, культура збагатилася визначними здобутками майже в
усіх провідних галузях.
Освіта, наука, вплив процесів модернізації на суспільне життя.
Вплив процесів модернізації на суспільне життя українців
Очікувані результати
Після цього уроку учні зможуть:
• показувати на карті центри університетської освіти; місце розташування основних культурно-освітніх закладів;
• характеризувати вплив процесів модернізації на суспільно-культурне життя українців; діяльність університетів як основних центрів розвитку науки;
• визначати особливості розвитку культурного життя; причини і наслідки змін, що відбулися у сфері освіти, науки і культури;
• висловлювати судження щодо діяльності І. Пулюя, І. Мечникова, О. Потебні;
• називати дати: створення університетів, утворення Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка;
• пояснювати й застосовувати терміни і поняття: «емансипація».
Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.
ХІД УРОКУ
І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ
Повідомлення теми та мети уроку.
II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ
Бесіда
1. Пригадайте, яким був стан освіти в Україні в першій половині XIX ст.
2. Порівняйте рівень освіти в Наддніпрянській України та на західноукраїнських землях. Зробіть висновки.
3. Як ви вважаєте, чи змінилася освітня політика російського та австрійського урядів у другій половині XIX ст.? Як саме? Чому ви так вважаєте?
III. СПРИЙНЯТТЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
Робота з підручником
• Прочитати текст про особливості розвитку української культури в середині XIX — на початку XX ст. Позначити місця, де йдеться про особливості розвитку культури, обговорити і записати в зошити.
Орієнтовна відповідь
• Культура розвивалась під впливом культур титульних націй.
• Зросла потреба у кваліфікованих кадрах.
• Зріс інтерес українців до своєї історії, мови, культури.
• Провідником національних ідей стає інтелігенція.
• Виникають громадсько-культурні об’єднання.
• Діяльність українських меценатів.
• Значна частина українських митців емігрує за кордон.
• Розвиток української культури був значною мірою зумовлений підтримкою з боку держави.
• Відкритість української культури, посилення зв’язків із культурами слов’янського світу Західної Європи.
Робота з історичною інформацією
• Опрацюйте текст і визначте чинники, які позитивно впливали на розвиток української культури другої половини XIX ст.
«У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз’єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Усі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередки вільнодумства суттєво
змінили атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки. Провідна в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції на селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства».
Робота з таблицею
• Слухаючи розповідь учителя, скласти таблицю.
Орієнтовний вигляд таблиці
Розвиток освіти в Україні
Рівень | Наддніпрянська Україна | Західноукраїнські землі |
Початкова | • Недільні школи для дорослих; • початкові народні училища; • церковно-парафіяльні школи | • Початкові школи, які виходять з-під опіки церкви до світських органів влади |
Середня | • Класичні гімназії та реальні училища інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони. • ремісничі, нижчі промислові, комерційні, технічні, сільськогосподарські училища, учительські семінарії. • 1850 р. — Київ — перші жіночі курси | • Гімназії: • в Галичині: 6 українських і 29 польських; • на Буковині: 2 німецько-угорські; • у Закарпатті: 3 німецько-угорські |
Вища | • Харківський (1805), Київський (1834) і Новоросійський (1865) університети. • Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі | • Львівський (1661) та Чернівецький (1875) університети; • Технічна академія у Львові, Львівська академія ветеринарної медицини |
Виступ учнів
Учні виступають з повідомленнями про життя і діяльність Софії Русової та Христини Алчевської.
Софія Федорівна Русова (уроджена Ліндфорс; 18 лютого 1856, Олешня, Чернігівська губернія — 5 лютого 1940, Прага) — український педагог, прозаїк, літературознавець і громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху.
Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової: гуманізм; демократизм; народність; природовідповідність; культуровідповідність; особистісно орієнтований підхід; соціальна обумовленість виховання; загальнолюдські цінності.
Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої посідає концепція української національної системи освіти і національного виховання.
У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.
Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.
Христина Данилівна Алчевська (4 (16) квітня 1841, Борзна — 27 жовтня 1920, Харків) — український педагог, організатор народної освіти.
У 1862 році заснувала Харківську жіночу недільну школу. Офіційно її засновано у 1870 році. Утримувала цю школу до 1919 року. У школі викладала з колективом педагогів-сподвижників — тут безкоштовно працювало понад 100 вчителів. Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) 1899 року встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева.
Бесіда
• Чи можна приклад діяльності С. Русової і X. Алчевської вважати емансипацією жінок?
Робота з історичним поняттям
• Емансипація (лат. emancipatio) — звільнення від будь-якої
залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.
Складання таблиці
• Опрацювати матеріал підручника про розвиток української науки і скласти таблицю.
Орієнтовний вигляд таблиці
Науковець | Галузь науки | Досягнення |
О. Ляпунов | математика | закономірності рівноваги механічних сил |
І. Пулюй | фізика | рентгенівські промені, переклав Біблію українською мовою |
І. Мечников | біологія | заснування першої бактеріологічної станції в Одесі; щеплення від інфекційних хвороб |
М. Миклухо-Маклай | географія | вивчення народів Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії |
М. Бенардос | інженерія | зварювання металу за допомогою електричної дуги |
П. Юркевич | філософія | продовжував розвивати погляди Г. Сковороди |
О. Потебня | філологія | дослідження історії мови |
М. Костомаров | історія | «Руїна», «Богдан Хмельницький» |
В. Антонович | історія | засновник української історії |
Д. Яворницький | історія | «Історія запорозьких козаків» |
М. Грушевський | історія | «Історія України—Руси» |
Робота з історичним джерелом
• Опрацюйте текст і скажіть, чому так по-різному сприйняли появу праці М. Грушевського в Галичині та в Російській імперії? Свою точку зору аргументуйте.
М. Грушевський про початок написання своєї праці «Історія України—Руси»
«Написання суцільної історії України рано стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загальнодоступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши кафедру, я сім семестрів читав загальний курс історії України... Курс сей мав послужити мовби скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передусім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючись в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. ...Протягом 1897 і 1898 рр. був написаний І том і при кінці 1898 року був видрукований... В Галичині сей початок історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіазмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона».
IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1. Опрацювати відповідний параграф підручника.
2. Підготувати повідомлення про життя і творчість І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського та М. Заньковецької.